Цитата з dimboy на 01.27.2023, 12:44

"Копачівські схили" - ландшафтний заказник місцевого значення розташований на теренах Копачівської сільської ради Обухівського району Київської області, створений в березні 1994-го року з площею - 30 гектарів.  Заказник створено для збереження і захисту схилів корінного берегу і тераси річки Стугна.

 

Заказник розміщений на кручах правого берега р. Стугни і є, очевидно найвищою його ділянкою. Частина заказника зайнята природними лучно-степовими угрупованнями і на схилах південної експозиції  формує популяції ковили волосистої. Протилежний схил балки має меншу природну цінність і частково складається з терасованих схилів , на яких наразі відбувається відновлення природної лучно-степової рослинності.

На найвищій точці заказника, в місці зосередження основної частини популяції ковили волосистої, нещодавно встановлено потужний 12-метровий хрест "В пам’ять про руських дружинників", які полягли в останній відкритій битві з татаро-монгольською ордою, котра відбулась влітку 1240 року на стугнянських луках біля гори "Остриці".

Цю вершину також називають Шпиль. На вершині гори є лавки зі столиком, де можна перепочити.

Долина річки Стугни є типовим прикладом ландшафту долини річки у північній частині граничної зони Лісостепу. Серед біорізноманіття заказника найбільш поширеними є угрупованнями формацій тонконога вузьколистого, куничника наземного, типчака і найбільш цінним є угрупування ковили волосистої, яка росте на схилах гори Остриця і яка занесена до Червоної книги України та Зеленої книги. Також тут ростуть нетипові для Київщини степові види смілка поникла, жовтеця ілірійського, холодка багатолистого.

Стародавні кургани

Поряд в полі можна побачити залишки трьох колись великих могил. Їх добре видно коли поле порожнє: навесні і восени. Це стародавні могили.

Жителі Копачева старшого віку добре пам'ятають їх заввишки близько 4-х метрів. На них росли степові квіти і дерева. Які були притулком для диких птахів і тварин. З початком колективізації колгоспи об'явили війну могилам. Але спроби розорати їх не мали успіху до 60-х років ХХ ст.., проте досить сильно розорали з появою потужних великих тракторів.

Чумацький шлях

В полі за парком досі проглядається слід давнього чумацького шляху. Того самого знаменитого чумацького шляху, яким возили сіль з Криму. Так говорить місцевий переказ. Придивившись уважніше до аерофотозйомки поля можна помітити світліший слід, що проходить повз могили. Це слід старої дороги: ділянка того самого знаменитого чумацького шляху, яким колись возили сіль з Криму.

Слід від чумацького шляху.

Копачівці старшого віку в подробицях розкажуть, як проходив шлях селом. Шлях має дуже давнє походження і маршрут його не випадковий. На безкраїх просторах степу могили були незмінними протягом століть орієнтирами, які можна легко впізнати і описати. Ними відмірювали пройдені відстані. З них оглядали краєвид. Тож степові дороги тулилися до могил, і так разом вони ввійшли в українські пісні та легенди.

Наприкінці XV ст. в житті наших сусідів-степовиків відбулися трагічні події. Смуга страшних міжусобних війн, за якими слідом ходив голод спустошили Степ. Чисельність степовиків різко скоротилася. Саме тоді і почалося його заселення українцями. Селяни, що мріяли про нове життя, шукачі справедливості рухались на південь, вливаючись у лави Низового козацтва. З могил за ними спостерігали мамаї – пам'ятники стародавнім лицарям Степу. Під їхніми безстрашними і безжальними кам'яними поглядами гартувалась незалежна вдача України, формувався її неповторний колорит. Філософи-лірники і чумаки повертаючись розносили новини про Січ, війни, про життя переселенців. В ті часи старі степові дороги і стали називатись "чумацькими". Було там багато славного і багато злого, втім на цих шляхах Україна стала Україною.

Стародавні верби

Наприкінці ХVIII ст. російська імператриця вирішила особисто ознайомитись з життям щойно підкорених народів, здійснивши подорож приєднаними до імперії землями. За місцевим переказом готуючись до подорожі Катерини ІІ в Крим вздовж чумацького шляху висадили верби. Чи вперше, чи замінивши старі дерева - невідомо. Про проїзд імператриці селом переказ також не говорить. Відомо що Катерина ІІ була незадоволена станом доріг того часу і від Києва відправилась Дніпром на галерах. Цей випадок з вербами потребує окремого дослідження як краєзнавцями так і ботаніками. Копачівці найстаршого віку стверджують що на їхній пам'яті верби не змінювались, а це – вісімдесят років. Візуальне порівняння товщини стовбура з деревами тієї ж породи (нащадків старих верб багато в цій місцині) яким п'ятдесят років свідчить, що своїх незмінних розмірів вони досягли не менш як за сто років. Отже разом виходить близька двохсот років. Наразі вони досягли рекордних віку і розміру. І ті що збереглися справляють незабутнє враження величі. ( Ще збереглися декілька цих верб в районі Великої Бугаївки). З товщиною стовбура більше двох з половиною метрів вони сягають висоти десятиповерхового будинку.

Такий вигляд, мав чумацький шлях в ХІХ столітті. В районі Вел. Бугаївки ще збереглося декілька старих верб. Товщина стовбура цієї більше двох з половиною метрів. Фото 2015 року.

Верба на полі. Вид з боку могил.

Цей знімок зроблено у 2008 році. Товщина стовбура цієї верби близька трьох метрів. Вона стояла навпроти входу в "Парк Київська Русь". На цьому місці зараз автостоянка.

Так і не прислужившись "вражій бабі Катерині" - ці верби все своє життя служили менш титулованим подорожнім. В спекотний літній день, коли курява на дорозі обдає жаром, повітря біля верби прохолодніше, а листя створює приємний затінок для перепочинку. Після тривалих дощів биті шляхи перетворювались на болото. Але верби випивали дощову воду полегшуючи шлях людям і тягловим тваринам. Взимку під час завірюхи вони рятували життя подорожнім, вказуючи путь.

Поряд збудований історичний парк "Київська Русь".